П. Ковтонюк: Що може, чого не може МОЗ?

01.05.2017

Читачі порталу Медпросвіта досить часто звертаються з запитаннями, які більше адресовані не нам, а саме представникам Міністерства охорони здоров’я. З цими питаннями ми звернулись до замміністра Павла Ковтонюка. До вашої уваги відповіді на ваші запитання.

Чи може МОЗ впливати на рівень зарплатні медичних працівників?

МОЗ лише частково впливає на загальний обсяг грошей у системі охорони здоров’я. Під час бюджетного процесу МОЗ звертається до Мінфіну, веде з ним переговори, про те, скільки потрібно коштів на систему охорони здоров’я та скільки реально ми зможемо отримати. ми витратимо в цьому році на систему охорони здоров’я. Це те, що МОЗ робить кожен рік.

На медичну допомогу, на ліки, на різні державні програми і т.і. Зокрема в частині, яка називається медична субвенція – це ті кошти які йдуть по всім медичним закладам країни на надання медичної допомоги, є складова – зарплата лікарів.

Це сторона кількісна. Тобто є якийсь загальний бюджет і ми з Мінфіном оговорюємо наші потреби, які ми попередньо збираємо з усіх закладів України. Там кажуть: нам треба от стільки. Ми все це систематизуємо і йдемо в Мінфін: ось наша потреба. А там відповідають: а є от стільки. Ми вимагаємо більше, вони пропонують менше. Сходимось на якійсь цифрі. Це доволі таки складні переговори. Вони закінчується не тому, що нам дають суму, яка є.

У Мінфіна така роль: між всіма розподілити, що є. Освіта, армія, поліція. Вони так само приходять і просять, як і ми.

Друге питання виникає, коли ця субвенція отримана. На цей рік вона складає 55 мільярдів гривень, та вона розподіляється по всій країні, по областях, обласних та міських бюджетах, районних бюджетах і бюджетах об’єднаних територіальних громад в розрахунку на одну людину.

Тобто ми цю суму ділимо на кількість людей в країні, в області, в громаді.  У вас людей живе стільки? Беремо цих людей, ділимо цю суму на них та даємо області. Тобто кожен отримує по справедливості: по кількості людей, які там живуть. Порівну. І потім уже в області, місті, об’єднані територіальної громади ці гроші, які вони отримали на кількість людей.

Далі область розподіляє між закладами вже по кошторисам. Тобто заклад каже: ось мої видатки, зарплата персоналу, оплата комунальних послуг і так далі, мені треба стільки. А область каже: до нас прийшло стільки. Будь ласка, ми тобі це даємо. Та сама історія, яка відбувалась з Мінфіном, відбувається вже на містах.

Це доволі складно, там все дуже регульовано, є багато норм, нормативів…

Як правило, бюджет все одно знаходиться в дефіциті і питання в тому, в якому дефіциті. Керівники в першу чергу намагаються закривати по законодавству так звані «захищені статі». Лікарям зарплати виплатити, харчування пацієнтів забезпечити, якісь там мінімальні речі, по мінімальним стандартам щоб були закриті. І все. Тобто на такі речі, як капітальні видатки, будувати, купляти, вже не вистачає цих грошей.

Ми щороку закриваємо саме ці мінімальні потреби по всім закладам. Звичайно, паски затягнуті, але оце ми закриваємо. От нам кажуть, наприклад, що не вистачає на зарплати. Тоді мі в кінці року шукаємо ці кошти, ідемо в Мінфін. Такий процес відбувається постійно. Але мова не про те, наскільки багато чи мало грошей, а про те, наскільки ефективно вони р, але розмова має йти про те, наскільки ефективно все це робиться.

Чи цей заклад відповідає тому, скільки потрібно людям, які там живуть, для лікування хвороб?

 І тут лежить та головна, та цікава розмова, яка є предметом тих реформ, які ми робимо.

Ми хочемо поміняти принцип розподілу цих грошей від того, коли чиновник (будь-який — чи я в МОЗі, чи голова Облздраву, чи в районному чи в міському управлінні) займається цим розподілом руками до переходу на автоматичну систему, коли за фактичні надані послуги оплачується гроші. Тому що сьогодні ми лікарні гроші дали, а що вона там робить уже не дивимся. Там були взагалі пацієнти чи ні? Це питання не задається.

Ми платимо, тому що лікарня є. І це є основна проблема, тому що грошей, скільки би їх там не було (а їх там не багато), на все не вистачає. Але тим більше відповідально ми маємо підходити до цих грошей, якщо їх не багато.

А ми навпаки робили всі ці роки:  якщо грошей не вистачає, то роздали, що є, а далі – не наша проблема.

От вам приклад. В Сумській області за півроку в лікарні прийняли всього 11 пологів. Це лікарня, чи не лікарня? Це тільки вивіска, що то лікарня. Але туди гроші пішли. І не тому що, там 11 пологів, а на підставі того, що треба опалити якісь квадратні метри приміщення та виплатити заробітну плату лікарям, які сидять без діла по 2 тижня. А на третій тиждень приїжджає жінка. О це і є неефективність системи, і ми б хотіли платити за реально проведені пологи, реального пацієнта. В цьому суть тої реформи, яку ми хочемо проводити.